Красу пояснити і окреслити неможливо. Нам під силу лише її відчувати, переживати, описувати і творити. Саме тому, що віра в Христа, в Трійцю, радість Євангелія Христового і життя в Святому Дусі є реальністю чудовою, прекрасною і натхненною, церковне мистецтво має вкрай важливу функцію. Саме в такому ключі слід розглядати феномен богослужбового співу. Спів є вираженням нашої віри так само, як і ікони, літургійні обряди, жести, символи. Для східного християнства богослов’я є далеко не теоретичною дисципліною, а дуже практичною і конкретною, яка постійно проявляє себе – у житті, у мові, у жестах, у мистецтві.

Літургійний спів має великий євангелізаційний потенціал, який криється в мистецькому вимірі східнохристиянського літургійного життя. Східні Церкви вирізняються особливою рисою: їх богослужіння багатше на обряди і тексти, складніше і багатогранніше, порівняно з Богослужінням Західної Церкви. Однак у цій обставині не слід вбачати протиставлення, а швидше доповнення – Східні Церкви маю особливе покликання свідчити про присутність Царства Христового на землі через літургійне життя.

Спів відображає повноту і радість нашої віри, нашого життя в Христі: нам настільки дорога наша спільність з Богом, відчутною Його благодать, милість і вірність, що ми хочемо співати про це. Розлогі мелодії наших піснеспівів прекрасно ілюструють цю радість, немовби дитяче захоплення спасенним Божим словом і діянням супроти нас. Воно виявляє, демонструє і доносить до людини те, чого в інших категоріях донести було б неможливим.

Традиційні піснеспіви Східних Церков відрізняються особливою розлогою мелодичністю і динамікою. Для багатьох сучасних людей це створює певний бар’єр у сприйнятті, та й навіть стає причиною нарікань, мовляв, богослужіння візантійського обряду надто тривалі і важкі для сприйняття. Мелізмитичні піснеспіви відіграють і важливе містагогійне значення. Ми схильні звикати до слів. Через часте повторювання слова  можуть або чим раз то глибше вростати в нашу свідомість, ставати частиною нас, або ж навпаки – поступово і навіть непомітно для нас самих вихолощуватися і перетворюватися на штампи. Завдяки розлогому розспівуванню священні тексти можуть немов би наново розцвісти, розкрити нові грані свого змісту, і по-новому промовити до нас. Поєднання священних слів з мелодіями найкраще демонструє основну рису богослужбового співу як такого: спів для Бога є чимось невимушеним, необумовленим, не вписаним в чіткі рами формальної логіки, а є радше даром радості перебування в Бозі, веселими вигуками спасенних, виявом сердечної любові до Бога, і самого захоплення Господом.

В сучасних реаліях нашого церковного життя розкриттю потенціалу літургійного співу перешкоджають два основних стереотипи. Перший полягає у тому, що гарний і повноцінний спів можливий лише у виконанні професійного (або хоча б добре підготовленого) хору. Мовляв, чим складніші і ефектніші твори виконує хор, тим спів є «духовніший» і величніший. Другий стереотип опирається на кардинально протилежну позицію – оскільки спів повинен бути молитовним, то його якість зовсім не має значення, а його виконавці не повинні докладати особливих старань, щоб зробити його красивим. Відповідно, сьогодні в наших храмах ми маємо дуже часто або великі хори, де акцент ставиться на зовнішньому вимірі співу, або ж дяків без відповідного вишколу, які «відспівують» богослужіння. Натомість дуже бажаним і майже необхідним чинником для відродження і розвитку церковного співу є невеличкі т. зв. клиросні хори у складі 4-8 співаків, які б співали злагоджено і красиво, але воднораз не занадто складно. Саме така модель літургійного співу є найбільш оптимальною для залучення вірних до богослужіння, а також для розкриття змісту самих літургійних дійств.

Документ про святу Літургію ІІ Ватиканського Собору звертає увагу на єдність співу з літургійними дійствами: Сакральна музика буде тим більше святою, чим тісніше вона буде пов’язана з літургійною дією – чи то додаючи краси молитві, чи плекаючи однодушність, чи сповнюючи священні обряди більшим торжеством. Адже Церква схвалює всі види справжнього мистецтва, якщо вони мають потрібні якості, і допускає їх у богопочитанні (глава IV, 112). Літургійний спів можна трактувати належним чином лише тоді, коли сприймати його в контексті живого Богослужіння. Проблема починається тоді, коли ми трактуємо богослужбовий спів як тло Богослужіння, додаток до нього. Відбувається абсурдне відмежування співу від самого Богослужіння. Богослужіння є важливим, а спів – це лише додаток, прикраса. Церковний спів не є зовнішньою додатковою прикрасою Богослужіння, а виявом його внутрішнього життя і краси. Властиве розуміння літургійного співу виражається у тому, що ми співаємо не під час Богослужіння, а саме Богослужіння звершується у співі. Служити Богові співом – ось найглибший сенс літургійного співу.