За приписами церковного права і згідно з практикою, яка від віків зберігається у нашій Церкві, богослужіння добового кола мають бути співаними. Щоби тими церковними богослужіннями віддати Всевишньому якнайповнішу і найпобожнішу честь від нас, а почасти тому, щоби вірним придбати усі користі, які приносить величаве і прегарне звершення Богослужб, треба з великою старанністю плекати церковний спів і не жаліти нічого, що могло би причинитися до більшої мистецької його краси. Щоби в Архиєпархії піднести рівень мистецької вартості церковного співу, Архиєпархіальний Собор пригадує Духовенству засади, які в тім напрямі мусять бути точно збережені.

Служіння, яке віддаємо Всевишньому, повинне обіймати все, що маємо від Бога. Люди повинні молитися не тільки духом, тобто умом і серцем, але й тілом і всім тим, що мають і в душі і в тілі і чим можуть хвалити Всевишнього. У співі віддає чоловік на службу Господеві свої легені, руки, коліна, ціле тіло, голос, язик, почуття краси, мелодії, ритму і гармонії, — словом цілого себе. Співана молитва відповідає людській природі та природним довгам чоловіка супроти Всевишнього. У співаних молитвах, передовсім же у співаних богослужіннях добового кола, подає людям свята Церква неначе доповнення євангельської проповіді. Вид людей, що моляться і самі слова, а ще більше стиль їх молитви заохочують людей до їх наслідування та вчать їх молитися. Свято звершуване церковне правило, як і взагалі всі церковні співи, — це одна з многих форм, в яких можемо слабими своїми силами причинятися до того, щоби «славилося Ім’я Всевишньго Бога нашого небесного Отця».

Церковний спів прив’язує увагу, відвертаючи її від пустих і марних образів, світських розкошів і підносить ум і серце до якоїсь краси, що у мистецькій глибині є наче образом духовної, надприродної і вічної краси. Церковний спів може і повинен скріпляти і у відповідному рельєфі представляти значення слів молитви, а тими словами так часто бувають слова, якими Всевишньому подобалося передати людству предвічну правду наукою Божого Об’явлення.

Спів є крім того пречудним символом молитви, бо так, як у співі голос раз підноситься до високих тонів, то знову знижається до низьких, — так і в молитві: Душа, стоячи перед Всевишнім, раз підноситься до неба актами надії чи любови, то знову понижає себе до покірного визнавання гріхів і каяння за них. Як у співі мелодія розходиться на всі сторони і наче хотіла б обняти вселенну, так і в молитві душа людини розширяється на весь світ, щоби любов’ю ближнього обняти всіх братів. Як у співі мелодія підносить душу і веде її у якісь безконечні простори, в яких затоплюється душа, догадуючись більше ніж пізнаючи якісь тайни краси та гармоній, так само в молитві душа підноситься до неба, очі звертаються до Вітця, що в небі, і в Ньому і Його служінні, в Його дарах, в Його любові находить безконечну глибінь думок, почувань і незнаного ще, а очікуваного будучого життя. Як у співі участь бере душа, і тіло, і усі влади душі, усі нерви і м’язи тіла, так в правильній молитві людина віддаєсь всеціло: молиться цілим життям. І так, як у співі людина, що її серед життя ломить і мучить безнастанний нелад і дисгармонія, внутрішня боротьба і зовнішні удари, знаходить те, що є ідеалом життя, себто лад і гармонію і на той вид, на ту гадку наче зі себе виходить та руки витягає, щоб обняти те, що мусить уважати за блаженство, за щастя; так само і в молитві людина душу і руки до неба підносить, у всесвітній гармонії Божого ладу і Божої доброти пізнає ціль життя і наче ту ціль обіймає. Коротко кажучи: так як спів є високим мистецьким діянням духового єства людина, орудуючого людським тілом, так і молитва є найвищою функцією ума, до котрої зноситься по тих ступенях, якими є найбільше духові функції тіла.

Таким символом молитви одначе є спів тільки тоді, коли є в правдивому значенні того слова церковним співом. А церковним є спів тоді, коли є співаною молитвою. В тому одному слові містяться усі прикмети правдивого церковного співу і глибока, майже безконечна різниця між церковним та світським співом.

Передовсім мусить церковний спів відзначатися характером етичним. Вже вдавнину філософи розрізняли різні види музики (Аристотель: «Політика», VIII. с. 7.), а між ними музику етичну і театральну. Перша промовляє до почування, друга бажає приподобатися і промовляє до чуттєвих пристрастей.

На другому місці так, як молитва, так й церковна музика мусить бути щира, себто мусить походити з простого і чистого серця, а не бути спрямована до композиторського чи співацького попису вишуканими труднощами. Церковний спів повинен бути безпосереднім виливом розмоленої душі. Щирість є під деяким оглядом прикметою кожного мистецтва і мистецького твору. Але в церковному співі це умова, без якої спів у церкві разить. Правдивий мистець не може удавати; він мусить бути собою. Але вільно йому пописуватися і хвалитися, що у християнина завжди разить. Й тому буде це разити і в церковнім співі. То само треба сказати і про стриманість. Церковний спів мусить бути стриманим не тільки в тому значенні, щоб не висловлював чуттєвости і пристрасти, але й в тому значенні, ще глибше християнському, щоби чи то в композиції, чи то в мистецькому її виконуванні, зберігав міру; щоб без зайвого зусилля, без крику уживав свого мистецтва так, щоб в тому вживанні лишалася якась глибінь невичерпаної до дна сили і неначе укритого мистецтва. Це також прикмета кожного правдивого і великого мистця, але у християнина і при молитві, якою є спів, вона набирає виду християнської чесноти скромности і покори і є нею. Можуть подобатися, хоч не влучать до серця, співи, що їх напруження, сила не містяться в замкненому просторі невеликої церкви. Вони може надавалися б добре на велику віддаль, або в дуже величавому храмі; зблизька мусять робити вражіння крику.

Церковний спів мусить також заховувати вірно передання отців, що у християн є правдивою і великою чеснотою. І композитор мусить наче своєю інтуїцією відчути духа рідної Церкви (що не перешкоджає йому бути собою), а не тільки бути наслідувачем старих зразків.

Від церковного співу жадає християнин, щоб душу підносив у якийсь надчуттєвий, надприродний світ, щоб йому і під тим оглядом давав приклад того християнського життя, що по словам Апостола, є в небі. Співана молитва мусить робити вражіння чогось вищого, надземного, ангелського. Церковні гармонії мусять мати щось херувимсько-непорочного, щось чистого, піднесеного, благородного. Крім того церковний спів мусить бути наче тлом величавих наших обрядів, себто бути долаштованим до його поваги, до маєстату віри, яку усі обряди голосять, бути відгомоном давних часів, наче перших віків християнства, з архаїчною староцерковною бесідою.

Обряд при відповідному церковному співі — це ж щось відвічне, прастаре, предківське, як ціла наша Церква; від віків переслідувана, а все таки живе, розвивається, а часом і приносить світлі перемоги.

Церковний спів мусить накінець служити, бо й ціле християнство і усяка праця священиків, служителів престола, є передовсім службою Всевишньому, а для Нього і службою ближніх, своїх братів, свого народу. Так, як Христос прийшов служити, так й все в нас мусить бути службою Господеві і людям. А спів церковний служить передовсім ідеї, що її висказує текст молитви. Спів мусить обмежитися до інтерпретації тексту молитви. Він же має бути молитвою, не може тому усувати тексту, зміняти, псувати, й не повинен висуватися на перший ряд.

Одинока ціль, для якої уживаємо в церкві співу, є та, щоби ним збуджувати вірних до побожности. Це вправді може робити й сама мелодія, але не осягне того якщо буде в суперечности зі словами, що було би дисгармонією. Спів, що мелодією підкреслює і дає рельєф словам молитви, збуджує до молитви самих співаків і слухаючих вірних, та осягає свою ціль, бо є молитвою.

Від віків є узаконнено в нашій Церкві, що не уживається музичних інструментів. В старому Завіті уживали при Богослужбах різні інструменти: китари, щось як гусли, десятиструнної гарфи тощо (Пор.: Пс. 33, 32). Христова Церква приняла від Юдеїв майже всю первісну службу як наприклад читання св. Письма і Псалтиря. Є певною річчю, що приняла й церковний спів. Св. Павло поручав Ефесянам церковний спів і приписує йому немале значіння, коли каже: «Наповняйтеся Духом, бесідуючи між собою псальмами, піснеспівами і духовними піснями, співаючи і граючи у ваших серцях Господеві» (Еф. 5, 18 і 19). Хоч Апостол говорить про духовні пісні і поручав співати у серцях, одначе нема сумніву, що він говорить й про зовнішній спів, застерігаючи тільки, щоби пісні були духовними, очевидно не тільки змістом, але й способом вислову, себто жадає духовного співу, або співу зверненого до збудження духовного розположення слухачів. Того розположення жадає не менше й у співаків, бо це означає: «Співайте у серцях ваших...» себто не тільки устами, але й серцем. Слово «граючи» могло б робити вражіння, що тоді вживали в церкві і музичного інструменту, себто тої 10-ти струнної гарфи, яку «псалтирем» називали. Одначе так лишень видається, слово яке віддають наші переклади словом «грати» — (psallere і psallein) означає вправді пальцями вдаряти в струни на інструменті, (що його «псалтеріон» називають), але може бути, що вже тоді значення того слова переходило на те значення, яке відтак цілком на стало прийнялося: — співати псальми з псалтиря. У всякому разі треба зауважити, що св. Ап. Павло на іншому місці, повторяючи ту саму раду, про грання не згадує. До Колосян пише: «Слово Христове нехай замешкає в вас обильно, щоб ви навчалися і напоминали себе взаємно з усякою мудрістю псальмами, піснеспівами і духовними піснями, щоб ви у вдячности співали Господеві у ваших серцях» (Кол. 3, 16). Може бути, що порівнюючи ті два тексти, ми свідками тої еволюції, яка певно творилася в часах, коли Ап. Павло починав проповідь Євангелія в синагогах до Юдеїв, а відтак, покидаючи їх, чимраз виразніше звертався до поган (Ді. 13, 46).

В тій еволюції християни, приймаючи з синагоги спів, відкинули музичні інструменти. Може й бути, що письмо до Ефесян представляє стан в якому християни, ще не відлучені від синагоги, уживали ще псалтиря як музичного інструменту. Св. Тома є тієї думки, що Церква від самого початку музичні інструменти відкинула. Його аргументи такі: «В Старому Завіті уживали інструментів тому, бо Юдеї були народом твердим і чуттєвим й тому треба було промовляти до нього обітницями дочасних дібр і музикою, що більше діє на чуття. А музичні інструменти більше порушують до приємности, ніж викликують в душі розположення до побожності. Християнська Церква якраз тому й не приняла інструментів, а приняласпів, бо спів «робить людей добрими» як говорить Аристотель (Пол. кн. VIII. 6.).

Уживання співу в церкві і його значення доказує св. Тома уступами зі св. Августина, який оповідає (Сповідь кн. IX. 7.), що св. Амврозій запровадив в Медіоляні усюди спів, а сам св. Августин описує вражіння, яке той спів на него робив: «Я плакав зворушений до глибини душі, чуючи піснеспіви і пісні, співані в Твоїй Церкві, Боже", (там само гл. 6). Для характеристики того співу додаймо й те слово Августина: «Коли мені стається так, що мене більше порушить сам спів, як те, що співають, признаюся, що тим грішу і тоді волів би я не чути співу» (кн. X. Сповідь, гл. 23).

Коли введено в лат. Церкві органи, не знаємо; здається, що ще й за св. Томи, себто ще в XIII стол. і латинська Церква не допускала музичних інструментів. Св. Тома каже: «ne iudaisare videamur» (порівнай «Tabula aurea» у вид. св. Томи, Вівеса І. т. 682 ст.).

Уживанню музичних інструментів у нашій Церкві, противиться і характер нашої церковної музики. Єпархіальний Собор усильно наполягає на тому, щоби та практика і той закон був точно збережений і щоби ніхто не запроваджував ніяких музичних інструментів при церковному співі. Обряд наш вимагає також, щоб увесь народ співав, і тим способом брав чинну участь в церковних відправах. Та участь є дуже важливою прикметою нашого обряду; через неї люди учаться християнського життя. Церковні обряди і Богослужби є після проповіді і катехизації найважливішою школою християнського життя.

Під деяким оглядом є вони навіть важливіші, ніж проповідь та катехизація, бо вчать того, чого в проповіді трудно навчити, — учать молитви. А молитва — то перша і найважливіша сторінка християнського життя. Богослужби вчать молитися якраз тою участю народа в жертві і молитві священика. Та участь сходить нінащо, коли нема всенародного співу, тому й всенародній спів є умовою кожного Богослужения. Собор уважає за один з найважніших обов’язків священика працювати над веденням всенародного співу, уважає також за перший і найважніший обов’язок дяків навчити народ брати участь в Богослуженні спільним співом. Дяки, які після кількох літ праці при церкві не довели до того, щоб увесь народ брав участь в Богослуженні, не повинні бути системізовані.

До всенародного співу треба вибирати відповідні мелодії, — себто такі, що відповідають традиціям нашого церковного співу. А вже рішучо треба стерегтися і не допускати театральних, скочних, невідповідних і чужих духові Церкви мелодій. Одобрюючи і горячо поручаючи самоїлку, не хочемо одначе ніяким способом цілковито усувати хорово-церковного співу, який має давні і світлі традиції в нашій Церкві. А поручаючи знову усильно вдержувати зв’язок із традицією, не вимагаємо невільничого повторювання одних і тих самих старинних зразків зперед ряду віків. Під вірністю традиції розуміємо відчуття духа обряду і перелиття прастарої церковно ритуальної ментальности у форми хоч би й новітні, але духом зі стариною злучені. Знатоки кажуть, що хорова музика Бортнянського і цілої золотої доби українського хорового співу на перший погляд сперта на зовсім протилежних основах до старого церковного одноголосся — т. зв. «простопінія», але зв’язок між одним, а другим таки дається відчути. Якраз дух нашої найстаршої церковної мелодики був тим, що спиняв старих класиків нашого церковного хорового співу впасти в тодішню спокусливу італійщину.

Наші Богослужби мають різні частини, які повинен по обряду співати один або кілька читців чи співаків. Границю між тим, що співає весь народ, а тим, що співають деякі співаки, можна пересувати так, щоби при відправі давати дещо співати цілому народові, а дещо хорові. Важлива річ, щоби при Службі Божій весь народ відмовляв чи відспівав «Вірую» і «Отче наш». Можна також (і відай так треба робити на більші празники) часом співати хором, а часом лишати спів цілому народові. Добре було би може, щоби часом хор співав на 2 голоси, залучаючи весь народ до співу.

Благородні і правдиво мистецькі хоральні співи будуть ублагороднювати і всенародній спів, так, як людей побуджуватимуть до побожної молитви та вчитимуть людей молитовного співу. Йде тільки про те одно, щоби хоральний спів був дійсно високої мистецької вартості! і щиро церковного традиційного духа. Не можна допустити до диригування хором людей, які є слабими диригентами і яких хор не має ніякої мистецької вартости. А вже під ніяким претекстом не можна допускати ніяких творів о театральному характері, чужих і невідповідних духові і церковній естетиці.